Історія села Кам'яне-Случанське

Село засноване - 1545 р.

Протяжність активної частини: 9 км.

Як дістатися: маршрутні автобуси Сарни – Кам’яне-Случанське, Рівне - Кам'яне - Случанське

Відстань від м.Рівне – 121 км., відстань від м.Сарни – 23 км.

Поштовий індекс - 34543, телефонний код - 03655

Село Кам’яне-Случанське (до 1962 року - с.Кам’яне ) – центр сільської ради, розташоване на березі річки Случ за 23 кілометри від районного центру й залізничної станції Сарни. Через село проходить автошлях. Дворів у селі – 476, населення – 1308 чоловік. Тут розмістилася тваринницька ферма СГПП «Маяк» (центральна садиба розташована в с.Зносичі) де вирощують велику рогату худобу молочно - м’ясних порід. Є загальноосвітня школа І-ІІ ст., у якій працює 16 вчителів та навчається 181 учнень. Відкрито будинок культури, бібліотеку, фельдшерсько-акушерський пункт, віділення зв’язку

Історія дослідження населеного пункту за писемними джерелами

Село Кам’яне при річці Случ Вирівської волості, як маєток поміщика Бабинського згадується в акті від 1545 року – в описі (списку) Овруцького замку – з перерахуванням приписаних до нього міщан, бояр, селян і земель, а також з перерахуванням повинностей і данини на користь замку.

У селі було 134 двори і нараховувалось понад одну тисячу парафіян. Крім того, у Кам’яному проживаюло 20 душ євреїв і 13 душ католиків. У 1888 році сільським священиком був Олександр Рафальський. З 1879 року в селі почало функціонувати однокласне народне училище Міністерства народної освіти, в якому навчалося 30 учнів. Вчитель одержував 330 рублів на рік. Із тридцяти учнів 10 хлопчиків навчалося з Чудля. 

На фронтах Великої  Вітчизняної війни проти гітлерівців воювали 76 місцевих жителів, з них 41 загинув, 30 нагороджено за бойові заслуги. У роки другої світової війни жителі села допомагали загонам Української повстанської армії під проводом Тараса Бульби-Боровця. Зараз про їхню боротьбу за незалежність свідчить пам'ятний хрест на околиці села, де сплять вічним сном вояки УПА. Він був встановлений 15 серпня 2005 року.

Характеристика пам’яток історії та культури

Головною окрасою  є церква, яка  розкинула свої шати в центрі села і вже багато років величається своєю красою. Вмостилася церква на  невеликому зеленавому пагорбі, тому її видно в усіх куточках села. Досконалість і краса святині свідчить про майстерність її творців. Храм починається невеликим фундаментом. За ним піднімаються стіни, які розміщені трьома ярусами. Це надає церкві граціозного і легкого вигляду. Перший ярус утворює основу споруди, за ним іде другий ярус. Він прикрашений з усіх боків ажурними  продовгуватими вікнами. Вони як і церква голубі і лише їхнє скло виблискує проти сонця. Вікна заманюють у споруду сонячні промені, наповнюючи її світлом і теплом. Найменший ярус церкви з’єднується з куполами. Церква увінчана спрямованим у небо білосніжним шатром. Як шоломи воїнів, тісно стоять навколо куполи. Такий архітектурний принцип символізує єдність людей навколо Бога. Сині, як небо, куполи зливаються в одне ціле, створюючи враження неповторної краси. Кам’яне – Случанська церква збудована за зразком дерев’яних міських і посадських церков і втілила в собі вічну мрію про красу, про політ людської думки, вона спрямована у могутньому пориві у височінь. Храм велично і мирно стоїть у центрі села і запрошує всіх завітати до нього в гості.

Цікава історія  будівництва церкви. У 1722 році жителями села було збудовано церкву в ім’я святого Василя Великого. Вона була дерев’яна, досить міцна, при ній було побудовано і дерев’яну дзвіницю. На потреби церкви було виділено 25 десятин орної землі та вісім десятин сіножатей - всього понад 34 десятин. Крім того, у 1790 році, князь Анатолій Святополк Четвертинський передає церкві документ, в якому зазначалося, що його маєток щорічно виплачує сільському священику по 7 рублів 50 копійок, надає право церкві право пільгового помолу зерна на місцевих млинах і безплатної рубки лісу на будівництво і опалення. Усе це, як згадується в архівних документах, акуратно виплачувалось і забезпечувалось спадкоємним власником села, великим землевласником Станіславом Стравінським.

Проходили роки, розросталося село, зростала кількість його жителів і церква стала тісною для прихожан, тому на сільському сході було вирішено побудувати нову. Власних коштів не вистачало і тоді селяни звернулися за допомогою до місцевого поміщика. В  допомозі той не відмовив. Але поставив вимогу, якщо протягом двох днів селяни спиляють і вивезуть дерева з панського лісу, то він дістанеться їм безкоштовно, а якщо ні, то за лісоматеріали доведеться платити. Порадившись між собою і підрахувавши свої сили, селяни прийняли умови. Наступного дня, майже всі жителі села були в панському лісі, закипіла робота. Одні пиляли віковічні дерева, інші обрубували гілля, треті навантажували підводи і возили до місця будівництва. Так зусиллями всієї громади, протягом двох днів, було заготовлено лісоматеріали для будівництва храму.

У 1912 році в селі постав красень - храм, який було освячено в ім’я Василя Великого і засяяли на сонці куполи та дзвіниці. Кожен з чотирьох кутків церковної будівлі майстри прикрасили невеликими баштами, теж увінчаними куполами. Цікаво те, що при зведенні не використали жодного цвяха, тому храм унікальний з архітектурної точки зору.  Мабуть, оті спільні зусилля сільської громади в прагненні звести Божий храм у Кам’яне – Случанському, постійна турбота про нього, стали запорукою того, що він неушкоджений стоїть майже століття, служить для насущних духовних потреб віруючих і є своєрідним оберегом села.  

У 1888 році сільським священиком був Олександр Рафальський.  У селі було 134 двори і нараховувалося понад  одну тисячу парафіян, крім того у Кам’яне – Случанському проживали 13 католиків та 20 євреїв. Місцеві старожили пам’ятають, що богослужіння за часів панування Польщі ніхто з  тодішніх можновладців не забороняв.

У роки Другої  світової війни село двічі горіло, багато людей втекли в ліс. Коли ж до них приїжджали односельці, то одним із перших ставили запитання: «А як наша церква стоїть?». Відповідь звучало ствердно. «Значить і село стоятиме!» - висловлювали тверду впевненість християни.

У воєнні лихоліття церковний староста Сергій Петровчук з парафіянами таємно зняли із дзвіниці й заховали від окупантів дзвони. Німці та їх прислужники не здогадувались, що їх закопали на дорозі за церковним подвір’ям.  У перші ж дні після визволення Кам’яне – Случанського дзвони повернули на місце. І досі мелодійний, особливий для парафіян дзвін скликає на зібрання чи сповіщає про подію в храмі.

З польських часів і до 1942 року, до кінця свого земного життя, настоятелем храму був отець Семен, який залишив після себе добру пам'ять. Після війни в село прибув отець Харитон, коли ж він помер, правити в церкві приїжджали священики з навколишніх населених пунктів, зокрема із сусіднього Чудля. 

Свято-Василівська церква в селі Кам’яне – Случанське є не тільки історичною пам’яткою, бо відома з 1722 року, а й архітектурною: її будівля зведена без жодного цвяха. 

Історія заснування колгоспу

У 1949 році на території села замість одноосібних господарств було вирішено створити велике колективне господарство – колгосп. Головою колгоспу було призначено Примака Павла Йосиповича. До колективного господарства люди здавали землю, сільськогосподарський інвентар, худобу: коней, волів, корів. А так, як природні умови в межах села були сприятливі для розвитку землеробства, селяни зносили до колгоспної  комори зерно, картоплю, насіння льону, буряків, бо були впевнені, що господарюючи усім селом, зберуть чималий урожай. Праця в колгоспі була нелегкою, сільськогосподарської техніки було обмаль, доводилося все робити вручну, як на фермі так і в полі. Та люди не ремствували, бо звикли з діда-прадіда працювати сім’ями на власній землі, навіть тоді, коли її було обмаль. Земля була основою життя селянської сім’ї і виховуючи дітей, батьки в першу чергу прищеплювали любов до найсвятішого – землі. Від батька до сина передавалась у спадок земельна ділянка, а з нею й любов до хліборобської праці. Тож селяни у колективному господарстві господарювали як у себе вдома, бо розуміли, що тільки від їхнього ставлення до землі залежить їх добробут.

Наступним головою колгоспу був Ільков Сергій Миколайович. Йому  було легше господарювати, так як велику увагу селу приділяла держава. У 1959-1962 роках були проведені осушувальні роботи на сільськогосподарських угіддях. Цей вид меліоративних робіт сприяв збільшенню родючості земель, яка відповіла селянам щедрими врожаями сільськогосподарських культур. Соковиті трави пасовищ давали можливість випасати отари великої рогатої худоби, яка давала добрі надої молока. Жителі села були задоволені організацією праці в колгоспі.

При наступному голові колгоспу Олійнику Сергію Кириловичу господарство спеціалізувалося як на продукції тваринництва так і на продукції землеробства. Жителі села з вдячністю згадують Шапкова Павла Григоровича, який сумлінно керував системою осушувальний робіт, забезпечуючи цим самим родючість основного багатства на селі – землі. У 1964-1968 роках колективне господарство очолював Площенко Сергій Іванович. У 1968 році відбулись організаційні зміни в колективному господарстві, воно було об’єднано з господарством у с.Тинне і носило ім’я 50-річчя Жовтня. Головою колгоспу на той час був Павловський Владислав Миколайович, людина з великими організаторськими здібностями, справжній хлібороб. При ньому будувалися ферми, склади, тракторна бригада. Життя не стояло на місці. Проходили роки, десятиріччя, жителі села вже не уявляли свого життя без колгоспу, вони розуміли, що це їхнє кровне господарство. Зміни не змусили чекати, у 1988 році об’єднане господарство 50-річчя Жовтня було роз’єднано на три колгоспи: "Маяк", "Перемога", "Случ". Новоутворене господарство на селі очолив Гнатюк  Василь Йосипович, який з головою поринув в проблеми господарства, було збудовано зерносклад, сіносклад і нова тракторна бригада. У 1993 році головою колгоспу "Перемога" став Мосійчук Микола Опанасович,  продовжив добрі справи своїх попередників. При ньому був відкритий маслоцех, де жителі села могли купити масло - технічну новинку жителі села сприйняли з радістю. У 1998 році корінний житель села Ковальчук Володимир Михайлович очолив колективне господарство. При ньому воно було об’єднано з колективним господарством "Маяк" у 2003 році.

Нинішній голова колгоспу - Остапчук Ігор Анатолійович, енергійний, діловий керівник, переймається турботами як жителів села так і колективного господарства, яке сьогодні спеціалізується на вирощуванні великої рогатої худоби.

Туристичними стежками села

Туристичний маршрут розпочинається на вул.Леніна в центрі села. Виходимо на ліву сторону вулиці, де знаходиться пам’ятник воїнам, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни. Рухаючись по центральній дорозі на північ 1 км, проходимо повз загальноосвітню школу. Дійшовши до р.Ремінь, повертаємо ліворуч і крокуємо вздовж річки до Савчиної гори. Гору так називають на честь першого, хто тут поселився. Праворуч від Савчиної гори, не доходячи до урочища “Довгий Верес”, за 300 м бачимо “Волинські островки”. Існує така легенда про “Волинські островки”: «Колись річка мала інше русло, за яким було поле, що належало с.Кам’яне. Там був випас для худоби. Щоб перегнати її на інший берег, користувалися місцем, де було кілька острівців, через них переважно і переганяли худобу на випас.» Зараз річка тече по іншій місцевості, а на старому місці стало поле, яке сьогодні називається «Волинські островки». Але і тепер поле оточують канави. Після “Волинських островків” ми повертаємо ліворуч і, пройшовши 100 м, потрапляємо до місця поховання воїнів ОУН–УПА. На пагорбі видніється дерев’яний хрест та надгробна плита.

Старожили с.Кам’яне-Случанське згадують, що всіма силами допомагали військовим в роки Великої Вітчизняної війни вижити в лісі: надавали їм продукти харчування, медикаменти та одяг, відносилися до них з повагою та шаною, адже завдяки ОУН–УПА вони могли спати спокійно і не хвилюватися за своє життя. Взагалі розміщення села дуже цікаве, бо на віддалених територіях один від одного по всьому лісі будували будинки і ці території згодом мали назви урочищ. Так в урочищі “Великий Верес” було побудовано кілька хат, де також переховувались військові ОУН–УПА. В один із зимових ранків 1944 року, коли всі мирно відпочивали, на село напали німецькі війська. На бій вийшли всі: і дорослі, і малі. Кожен тримався, як міг, і відстоював свободу своєї землі до останнього подиху. Та сили були не рівними. Серед загиблих під час бою, за розповідями старожилів, було 13-15 воїнів ОУН-УПА. Про події тієї страшної зимньої ночі згадують із слізьми на очах (адже практично кожна родина зазнала людських втрат) та із гордо піднятою головою, бо людські втрати були за Україну, за дідів-прадідів, за всіх тих, кого торкнулося страшне слово “війна”. Про ті страшні події односельці переповідають з уст в уста не один десяток років. За часів радянської влади за могилою не вівся належний догляд, але всі в селі пам’ятали та намагалися зберегти цей слід в історії для своїх нащадків. Так у 2003 році на місці цієї кривавої битви звели пам’ятний знак у вигляді Хреста та надгробну плиту в знак пам’яті про тих, хто загинув за нашу неньку Україну, за її волю та незалежність, за самостійне та щасливе майбутнє.

Повертаючи ліворуч, ми прямуємо до урочища “Гуска”. Про цей хутір існує легенда: «Україна здавна славилася своєю красою і щедрістю. Густі ліси чарували своєю дичиною, цілющими травами, полями, родючими чорноземами. Ці багатства і приваблювали на наші землі багато загарбників. Усі вони намагалися заволодіти багатствами України. Та недовго терпів панів наш народ. Могутня хвиля народних повстань прокотилася по нашій землі. Багато вельмож втекло тоді з України. Одного разу тікала через село багата і пихата пані. Вона завжди була скупою, тому забрала зі свого маєтку не тільки дорогі прикраси, а й навіть домашню птицю. Та через її недогляд слуги загубили гуску, а шукати її не було часу. Гуску знайшли прості селяни і на честь птахи назвали край села Гускою.»

З правої сторони біля дороги, що веде до хутора, видно кам’яний хрест. Розповідають, що колись тут проходив Чумацький шлях. Дорога для чумаків була дуже складною і не всі доходили до місця призначення. Саме тут, де зараз стоїть хрест, ховали чумаків, які помирали в дорозі. Навпроти урочища «Гуска» за 1 км видніється «Сецьке гало». В давнину це було непрохідне болото. Саме слово “Гало” – древлянське і означає непрохідне болото. На болоті росли різні рослини, але переважала болотянська осока, яка дуже гостра. Через болото пролягав шлях на інше село і хто йшов по ньому мусив місити багнюку, а якщо сходив з дороги, то ноги сікла осока. Через гостру рослину урочище і дістало назву ”Сецьке гало”.

В північно-східному напрямку від «Сецького гала», пройшовши 300 м, ми дістаємося до Байкової гори. За переказами відомо, що тут жив один дужий козак, який Бойком звався. Коли прийшла татарська орда, то Бойко назбирав добрих хлопців і бився з ненависними ватагами татар. Коли ж орда його обступила, він став на горі, зняв шапку та й сказав: «От тепер, пане–браття, далі вже я не йду, отут покладу голову, бо немає куди вже йти, весь край наш стоптали татари». У відповідь козак почув від своїх хлопців: «Де ти впадеш, там і ми ляжемо!» Почалася війна не на життя, а на смерть. Татар була сила-силенна, а у Бойка – сотня-півтори. Навкруги земля була встелена трупами, а татари все насувалися. Упав уже останній хлопець Бойка. Пішли далі татари. Зібралися люди, що ховалися по нетрях, поховали Бойка і його хлопців. З того часу часто вночі, поки не розкопали гору, люди чули ляскіт гребель, а коли розкопали, то почав звідти йти вогонь. Кажуть, що то Бойко шукає своїх хлопців, та не знаходить.

Від урочища “Гуска” мандруємо ґрунтовою дорогою, яка веде до центру села. Рухаємося повз будинок культури, сільськогосподарське приміщення “Маяк”, минаємо школу, яка була побудована у 1970 році, де зараз навчаються діти 5-9 класів. Навпроти будинку культури, з лівої сторони стоїть старе приміщення школи. 15 лютого 1879 року в селі почало функціонувати однокласне народне училище міністерства народної освіти, в якому навчалося 30 учнів, з яких 10 із с.Чудель. У 1998 році добудовано нову школу для учнів 1-4 класів, від неї за 50 м знаходиться Свято-Василівський храм, побудований у 1912 році. Храм був освячений 14 січня, на свято Василія Великого або ж на Старий Новий рік. Свято-Василівський храм вражає своєю унікальністю, адже побудований він спеціальним методом – зарізуванням брусків. Біля храму встановлений кам’яний хрест, як знак про те, що на цьому місці в 1722 році було збудовано першу в селі церкву. Але церква, за розповідями старожилів, була невеликою та тісною, тому селяни звернулися за допомогою до місцевого поміщика. Той поставив умову: якщо протягом двох днів селяни спиляють і вивезуть ліс з панського лісу, то він дістанеться їм задарма, а якщо ні то за ліс доведеться платити. Наступного дня всі жителі села вже були у панському лісі і кипіла робота. Так зусиллями усієї громади протягом двох днів було заготовлено матеріали для будівництва храму.

Від храму йдемо у західному напрямку 1 км до р.Случ, де розташоване урочище “Селце”. В давнину на цьому місці було перше поселення кам’янчан, але ранньою весною річка розливалася і одного разу затопила це село. Його мешканці покинули цю місцину і стали жити далі від річки, там де зараз і є с.Кам’яне. Так по цей день жителі називають це урочище малим селом, спрощено “селцем”. Тут розміщені доти – фортифікаційні споруди, збудовані військовими Польщі перед початком Другої світової війни. В тому ж напрямку вертаємось до храму та, дійшовши до автобусної зупинки, завершуємо наш маршрут і повертаємось до районного центру.